|
|
|||||||||||||||||
|
ВФ «Відродження» заснована 21 листопада 1991 р. Петром та
Олександром Бобиками, Василем Іванишиним Свідоцтво
про внесення до Державного реєстру суб’єкта видавничої справи ДК № 1695 від 18.02.2004 р. |
|||||||||||||||||
|
Засновники Видавничої фірми «Відродження» 1991 р. |
|||||||||||||||||
|
|
|
|
|
|
|
|
|||||||||||
|
|
Василь ІВАНИШИН |
|
Петро БОБИК |
|
Олексій БОБИК |
|
|||||||||||
|
З
книги Петра Бобика “Видавнича фірма “Відродження” – для відродження України”: Я вірю у майбутнє України, бо не можуть канути у Лету
пережиті страждання і болі, |
|||||||||||||||||
|
|
|||||||||||||||||
|
|
Книжка, якої не знав президент Чому Дрогобич не Коломия колись Хто не дає пропасти українській
книжці Щирі слова на адресу «Відродження» |
||||||||||||||||
|
|
ПРОЩАННЯ З
МИНУЛИМ Згадаймо,
друзі, ті благословенні і доленосні дні на світанку нашого епохального
Відродження. Буревійне велелюддя під синьо-жовтим небом прапорів, розбурханий
океан емоцій. Сонцесяйні обличчя людей на святкуваннях, мітингах, маніфестаціях,
у залах, на вулицях, майданах, стадіонах. І пісня, що лунала „аж за небокрай“
– благовісне слово болю з пережитого, надії і віри в щасливий завтрашній
день: „А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну, гей, гей,
розвеселимо“... 1.8.1985
р. Признаюся, мені тоді так усе було набридло, і журналістська праця під
наглядом „партії“ в тому числі, що я погодився на непопулярну і
низькооплачувану посаду відповідального секретаря Дрогобицької організації
Товариства книголюбів (Добровільного товариства любителів книги – ДТЛК). Обласною
організацією керував „свій хлопець“ – журналіст Григорій Шрамко, пізніше –
Василь Покидько. Загалом Товариство книголюбів було ланкою централізованої
системи відповідної всесоюзної організації, і збір членських внесків у
визначених термінах та обсягах вважався чи не основним показником роботи. Для
мене, як на мій досвід і знання, цього було замало. З
перших днів роботу було спрямовано на українську тематику, залучення до
просвітницьких справ своїх, місцевих людей. Появилися Франківські читання до
дат вшанування пам’яті І. Франка, літературно-музичні композиції до
Шевченківських днів, зустрічі з письменниками в колективах, зокрема
такими, як Іван Гнатюк, Богдан Стельмах, Марія Барандій, Євгенія Божик, Євген
Куртяк, Роман Кудлик, Богдан Залізняк, Петро Шкраб’юк, Роман Дідула та ін. У
загальній політичній атмосфері популярність наших новітніх акцій зростала.
Запам’яталися (1988–1990 рр.): вечір „З журбою радість обнялась“ до 110-річчя
від дня народження О. Олеся (читець Федір Коник), вечір пам’яті В. Стуса
(молодіжний театр зі Львова), концерти і зустрічі з участю Олеся Бердника,
Євгена Дудара, Богдана Якимовича, Остапа Стахіва, бандуристів Павла Супруна
і Василя Литвина. Для ближчого і не зовсім гласного
для загалу спілкування неофіційно ми гуртувалися у клубі (гурті) „Роди’на“,
господинею в якому була завжди життєрадісна і всюдисуща Богдана Чередарчук –
викладач класу скрипки Дрогобицького музучилища. Вона глибоко любила свою
скрипку. Богдана вражала нас незвичайною обізнаністю в культурі та
етикеті, широтою і глибиною свого духовного світу. Вона жила у якомусь
надзвичайному захопленні новим часом
і відчувала безмежне
розкрилля в ньому своєї невгамовної душі. Час відродження України був
її єством і життєвим кредо. Видно, тому, що зростала і виховувалася
в Коломиї в українській священичій родині (дев’ятеро дітей), зазнала
немало біди, бо батько – греко-католицький священик – не піддався більшовицькій
владі, не зрадив церковні традиції і дотримувався свого обряду підпільно. На
дискусії, читання самвидаву (наприклад,
творів Віктора Рафальського), прослуховування стрілецько-повстанських
пісень, релігійних творів, зустрічі з
цікавими заїжджими людьми (Атеною Пашко, бардом Олегом Покальчуком,
депутатом Олександром Ємцем, редактором журналу „Знання та праця“ Михайлом
Сорокою) ми збиралися на квартирах Богдани Чередарчук або Мирослава
Мариновича. В наше оточення входили Мирослав і Люба Мариновичі, Омелян Михаць,
Зіновій Буга, Ганя і Богдан Гринчишини, Роман Пастух, Василь Іванишин,
Ержебет Чехаровська (угорка за походженням, тоді – викладач класу фортепіано
музучилища; тепер мешкає в Угорщині). У
травні 1989 р. „Родиною“ ми вирушили в подорож шевченківськими місцями.
Відвідали Канів, Черкаси, Моринці, Кирилівку, Будища. Це був рік величавого,
революціонізуючого святкування 175-річчя від дня народження Кобзаря. Про
автобус „Ікарус“ для подорожі домовилися з директором Долотного заводу
Теофілем Іликом журналісти Роман Пастух та Ігор Сусюк. У
Каневі зазнайомилися з художником із Латвії Олесем Царуком, в Будищах – із
журналістом і видавцем з Австралії Юрком Ткачем. Згодом ми поширювали
серед людей складену ним книжкою у кольорових малюнках українську абетку.
Дивиною в ній була літера Ґ. Іншим
разом „Родиною“ відвідали Почаївську лавру, подорожували по Коломийщині. 6–7
липня 1990 р. були на Першому Всесвітньому Соборі Духовної України в Коломиї.
Їздили до Стрия на засідання клубу „Аргумент“, яким провадив поет Віктор
Романюк. Політична свідомість стриян сягнула тоді високого рівня, і це нас
надихало, спонукало „щось робити“ і в Дрогобичі. Виступали у колективах,
агітуючи за збір коштів на будівництво пам’ятника Т. Шевченкові у Дрогобичі. Не
раз забігали тоді до нас з цікавими вістями відомий організатор мітингів
у Львові, родом із Дрогобича, Петро Кагуй, майстер різних акцій у нашому регіоні
Андрій Степанов. П. Кагуй нині працює на радіо „Свобода“ в Празі, А.
Степанов потім здобував духовну освіту у Польщі. У цю
пору, восени 1989 р., мене захопив хор „Відродження“, який оформився зі
Співочого кола на місці, де мав бути пам’ятник Т. Шевченкові, і яким
ревно заопікувався вчитель музики Зиновій Бервецький. Двічі на тиждень
ми, тридцять-сорок осіб, ходили на репетиції, а ще частіше їздили на різні
акції: перепоховання січових стрільців і вояків УПА, підняття в організаціях синьо-жовтих
прапорів, присяги керівників на вірність Україні. Ці акції відбувалися з
участю священиків. І ми співали не тільки стрілецько-повстанських пісень, а й
релігійні твори, що супроводжують Службу Божу чи панахиду. З
наростанням патріотичного піднесення, хвилі самодіяльного єднання
„західняків“ із „східняками“ хор „Відродження“ взяв маршрут на Велику
Україну. Особливо характерним щодо цього був 1991 р. Акції відбувалися на
відзначення 500-річчя заснування Запорозької Січі. Ми виступали у
селах і містах, будинках культури і школах, на майданах і вулицях. Ночували
там, де заставала ніч. Незмінним старостою хору був Федір Дорожівський.
Згадаю добрим словом хоч декого. Це подружні пари, такі характерні і активні,
Панчаки – Євген і Катерина, Мусяли – Микола і Стефанія, які брали участь у
всіх заходах. Цих людей і нині зустрінете на мітингах, святкуваннях,
концертах і презентаціях. Душею хору, його провідним, правдиво народним артистом
на всі випадки дат і свят, знавцем пісенної патріотики, фольклору і творів
релігійної тематики був незабутньої пам’яті Іван Глубіш. |
||||||||||||||||
|
|
|||||||||||||||||
|
Богдана
Чередарчук на Франковому святі |
|||||||||||||||||
|
|
|||||||||||||||||
|
|
|||||||||||||||||
|
Де співав
хор „Відродження“, там завжди було
багато людей. Диригує
Зиновій Бервецький |
|||||||||||||||||
|
|
|||||||||||||||||
|
ОСЯЯНІ
СВОБОДОЮ Политбюро
ЦК КПСС считает необходимым: …Потребовать
от руководителей правоохранительных органов всех уровней решительно пресекать
антиконституционные действия, повсеместно принять жесткие меры по укреплению
общественного порядка и законности, исходя из необходимости… охраны социалистической
собственности… Всеми средствами пропаганды пресекать безответственную кампанию
дискредитации Вооруженных Сил СССР, органов КГБ, МВД и КПСС. Добиваться,
чтобы государственные органы массовой информации (радио, телевидение, печать)
проводили в публикациях линию Верховного Совета СССР, Советского правительства,
других органов Советской власти. Із постанови Політбюро ЦК КПСС
від 12.03.90 р. Підтримуючи
окремі позитивні і конструктивні положення „Альтернативи-15“..., категорично
заперечуємо проти положень, які ведуть до відокремлення Української
республіки або окремих її регіонів від Союзу РСР і Компартії України від
КПРС. З
Резолюції наради партійного активу Дрогобицької міської організації КПРС від
27.08.90 р. Із
дедалі більшим загниванням Союзу щораз гостріше стосовно влади проводилися
різні акції, різкішою ставала реакція людей. У Дрогобичі витала ідея
створення Товариства української мови ім. Тараса Шевченка за статутом сформованого
у Києві. Цьому передували тривалі розмови і суперечки, які здебільшого
бурхливо точилися у напівтемній кімнаті Товариства книголюбів. Пам’ятаю
найперших „бунтівників“ і „революціонерів“ насамперед за частим
відвідуванням цієї кімнати. Об’єднавшись у Товаристві української мови,
вони потім, з появою сприятливіших умов, утворювали різні групи й об’єднання,
осередки партій, гуртуючись, розколюючись і нерідко по-справжньому не
сприймаючи один одного. Де вони і хто вони тепер? А
тоді це були Павло Витичак, Володимир Млічко, Михайло Роман, Ярослав
Максимович, Роман Курчак, Тадей Миджин, Петро Добромильський, Богдан
Петрушак, Мирослав Гаврилюк, Ярослав Ольховий, Роман Войтків, Тимофій Бордуляк,
Зіновій Буга, Леонід Мудрик, Володимир Грабельський, Володимир Сенкевич, Юрій
Модрицький, Андрій Грущак, Зиновій Бервецький, Богдан Башак, Марія
Новосілецька, Любомир Гаєвий, Євген Зарічний, Надія Волощук. Усіх, а збиралося
набагато більше, єднали запальні, бунтівні характери і виразно критичне
ставлення до влади. З них і вийшло найперше керівництво Товариства
української мови. Десь
від 1989 р. ми активно взялися поширювати незалежну пресу. Перед тим студент
Київського університету Олександр Бобик зустрівся у литовському „Саюдісі“
з українцем Василем Капканом і налагодив зв’язки з видавцями преси. Це
були друковані на машинці українські газети, антиімперські за змістом і
тиражовані у Литві („Вибір“, „Голос відродження“, „Соборність“, „Політика“,
„Молода Україна“), а також російськомовні литовські, латвійські та естонські
видання. З літератури, яку ми розповсюджували, особливу популярність мала
„Плаха“ Чингіза Айтматова. Більшовицький
режим доходив крайньої межі, суспільство буквально п’яніло від нових думок,
що були діаметрально протилежними лінії „партії і уряду“. Утримати вулкан
народного невдоволення такими ідеологічними затичками, як „перебудова“,
„гласність“, „демократія“ було годі. Явно відчувалося: в дію вступає
могутніша сила, непідвладна ні „партії“, ні „уряду“, пов’язана з глибинною
народною стихією, – історична пам’ять про заподіяні кривди, невідомщені ріки
крові і неоплакані мільйонні жертви. Загальне невдоволення всім, що йшло від
влади, кристалізувалося в ідею новітнього національного визволення,
політичної сатисфакції за розтоптану честь і приниження. Найкращим
прикладом для нас в цьому була Прибалтика. Улітку
1989 р. (12–20.08.) в рамках Всесвітнього конгресу есперантистів (нашим
дрогобицьким наставником був Василь Станович) у Каунаській
сільськогосподарській академії проводився день України. Деякі „українці“,
зокрема київська делегація, вимагали презентуватися прапором УРСР. Але наші
дрогобичанки – Надія Волощук, Оксана Капшій, Оксана Коцовська – терміново
організували пошук у місті потрібного матеріалу і пошили національний прапор.
Відкривається свято – і зі сцени вчорашній прикордонник О. Бобик вітає
представників з усього Союзу і Європи яскравим синьо-жовтим стягом. Хвилююче,
в дусі народної революції провели свій день і грузини. Пізніше
Олесь Бобик їздив на Конгрес українських націоналістів, що проходив у Ризі,
був 23.10.1990 р. на 2-му Зборі Народного Руху в Києві. Я взяв участь у
нараді керівників українських громад Прибалтики, яку проводив у Вільнюсі
Юрій Бадзьо. 21
лютого 1990 р. в газеті „Радянське слово“ було опубліковано звернення до
дрогобичан під заголовком „Альтернатива 15-и“, що засвідчило сміливий і
глибоко обґрунтований бунт у „монолітних“ рядах комуністичної партії в нашому
регіоні. „Партія і уряд“ якраз активно готувалися, або, як тоді писали в
рубриках, „йшли назустріч ХХVIII з’їзду КПРС і ХХVIII з’їзду Компартії
України“. Ініціаторами звернення виступили люди різного суспільного статусу і
різних посад, які доти разом зустрічалися рідко або й зовсім не зустрічалися.
І саме в переддень тектонічних потрясінь у могутній імперії нас об’єднало
святе і в новому осяянні поняття Ідея, відчуття власної відповідальності за
долю України. Назвемо їхні прізвища за газетною публікацією: Б. М.
Білий, П. Й. Бобик, М. В. Ваврин, Я. Є. Гарун, В. П. Іванишин, Ю.Л .
Кишакевич, О. Ю. Михаць, Р. І. Пастух, Р. І. Сисин, І. С. Тихий, Д. І.
Цюцюра, С. В. Чень, О. І. Черненко, М. Й. Шалата, В. П. Яцишин. Категорично
й ультимативно ми заявили такі імперативи та вимоги: народ прагне
національного відродження і реального суверенітету республіки. Негайна
відставка ЦК і Політбюро Компартії України. Усунення партійних структур з
державних установ, підприємств, організацій. Українська Республіка як
рівноправний член ООН – це суверенна держава з усіма атрибутами державності.
Заміна чинної, штучно накиненої Україні державної символіки
історично-традиційною, українською. Всі багатства республіки: надра, земля,
повітря, водні та морські ресурси, а також основні засоби виробництва,
заводи, фабрики, інші державні організації – належать народові України на
основі приватної, державної та змішаної власності. Ми проти надання в
законодавчому порядку російській мові статусу офіційної на території
республіки, оскільки це суперечить її суверенітетові та провадить до звуження
вживання національної мови. Пропонуємо як перший крок до узаконення
національної символіки виступити з законодавчою ініціативою провести спільне
засідання міської Ради і міськкому компартії, на якому визнати офіційною
національну символіку. Спільне рішення скерувати в облвиконком та у Верховну
Раду України з пропозицією про надання національній символіці статусу
державної. Юридично визнати сталінсько-брежнєвський терор і репресії
злочинами проти людства, які не підлягають термінові давності. Як
бачимо, наші вимоги ввібрали в себе і сконкретизували найголовніші постулати
політики, здійснення яких загрожувало не лише дрогобицькому міськкомові компартії,
а всій імперії. Вже у березні міськком скликав нараду активу – основних своїх
проімперських сил, – де було категорично заперечено „самостійницькі“
тенденції „Альтернативи-15“. І тут, і в різних так званих органах загалом,
найбільше відбивався за нас Омелян Михаць, який був головним ініціатором і упорядником
тексту заяви, організатором її скрупульозного попереднього обговорення і
згуртування нас п’ятнадцятьох. Боротьба
з владою стала домінантою всього громадсько-політичного життя і виявлялася у
найцікавіших і найнесподіваніших формах, висвітлювала патріотів і сміливців,
застійників і холуїв. Особливо це стосувалося моментів, коли треба було
відразу і негайно висловитися, підтвердити практичною дією офіційне чи
неофіційне впровадження національної символіки, прийняття присяги Україні,
голосування за знесення з п’єдесталів ідолів більшовизму тощо. Розповім про
один із випадків тогочасних буднів, що виглядає цікавою новелою. Найбільше
„вождєй мірового пролєтаріата“, що стовбичили скрізь і всюди, звалив у нашому
регіоні, безперечно, водій Микола Муль, про якого розкажемо більше в одному з
наступних розділів. Восени Миколу відрядили на Рівненщину возити буряки.
Стемніло, людей не видно, і Микола дав „камазом“ різкий задній хід на
погруддя „Ільїча“, а тоді – швидко на стоянку. Ранесенько приїхав на поле під
завантаження. Раптом крик когось з колгоспників: „Там у кузові…, що в тебе в
кузові?“. А в кузові лежала бетонна голова Лєніна, що від удару впала
всередину. Чоловік виявився свідомим, сів у кабіну, давай, каже, на річку. З
піднятого кузова голова Ільїча шубовснула у воду, налякавши рибалок у кущах.
Виїжджаючи на трасу, Микола ще побачив з води лисину „вождя“, що ніяк не
хотів канути у Лету. Ну а на центральній садибі тим часом вже гудів мурашник
активу, який так і не второпав, де і як міг зникнути з колгоспу „улюблений
вождь“. |
|||||||||||||||||
|
|
ДОРОГА –
ЧЕРЕЗ ПРИБАЛТИКУ Ситуація
з українською книжкою була б ще критичнішою, якби не регіональні приватні та
громадські видавництва на периферії – переважно в більших чи навіть
невеликих містах західноукраїнського регіону. Одним з таких осередків
українського книгодрукування є фірма „Відродження“
у Львівській області, а саме в Дрогобичі. Степан
Пінчук. Звитяжці українського духу. „Вечірній
Київ“, 17 грудня 1996 р. Саме через
українців, які живуть у Прибалтиці, ми налагоджували і розширювали тоді ще
підпільну патріотичну працю. Нас зустрічали, давали притулок, допомагали,
знайомили з потрібними людьми, організовували різні зустрічі, виручали. І такими
„українцями з материка“ були не тільки ми, дрогобичани. Нам не раз траплялися
різні особи і групи, з якими ми задля конспірації не знайомилися і які,
навантажені туристськими сумками з пресою і символікою, спішили до поїздів на
Україну. Бували й зриви – вантаж конфісковували. Хто ж
нам допомагав і про кого пам’ять зберігає якнайкращі враження? Це – Василь
Капкан, Людмила Жильцова, Іван Юзич (Литва), Наталя Скудра, Олесь Царук,
Ольга Чухліб (Латвія), Ніна Охріменко, Володимир Лейбюк (Естонія), а також
багато прибалтів-неукраїнців, які розуміли нас з півслова. В. Капкан
приїжджав до Дрогобича на відкриття пам’ятника Т. Шевченкові (21.09.91 р.),
виступав на урочистих зборах у Народному домі. Наше дрогобицьке товариство
відвідала також відповідальний секретар Громади українців Литви Л. Жильцова.
У Львові ми зустрічалися з журналісткою Н. Скудрою. Непросто
було нам дістатися до книгодруку. У „партії і уряду“ ця справа була під
особливим контролем. Книжку без їх дозволу не видавала б жодна державна
друкарня, а державними тоді були всі друкарні. Кагебе тримало на обліку всю
множильну техніку, яка через технічну відсталість держави була представлена
переважно друкарськими машинками. Не мали права друку й організації
книголюбів, принаймні на обласному і районному рівнях. Тому для нас залишалося
єдине – підпільний книгодрук у Прибалтиці. Литовські
видавці йшли нам назустріч, і в набагато м’якших порівняно з нашими умовах
навіть здешевлювали для нас оплату. Найпершим солідним замовленням за
ініціативою о. Мирона Бендика був друк
молитвенників накладом 150 тисяч примірників для щойно відкритої самим
народом у Дрогобичі Греко-Католицької церкви Св. Трійці, Пастирського листа
митрополита Андрея Шептицького „Правдива віра“ (100 тисяч). О. Бобик здійснив
видання „Нарису історії України“ Д. Дорошенка. Він також займався друком
твору Д. Донцова „Дух нашої давнини“ (50 тисяч), „Історії України“ І. Лотоцького
(70 тисяч), „Історії України“ Н. Полонської-Василенко (40 тисяч; друкувалася
у травні 1991 р. під видавничим знаком „Бібліотеки журналу „Пам’ятки України“
у Миронівській друкарні на Київщині). Усі ці видання виходили для нас в
Україні вперше. Загалом
у Литві ми видрукували книжок 16 назв. Це: П. Полтава „Хто такі бандерівці та
за що вони борються (50 тисяч; оригінал нам дав Тарас Гентош), Ю. Липа „Ліки
під ногами“ (50 тисяч; оригінал Є. Пшеничного), „Злочини комуністичної Москви
вліті 1941 року“ (30 тисяч; оригінал віднайшов В. Капкан), пісенники „ А ми
тую червону калину“ (25 тисяч; упор. З. Бервецький), „Нам пора для України
жить“ (50 тисяч; упор. С. Ковальчин, П. Гушоватий) та ін. Клопотами
друку більшості з цих книжок займалися два наші дрогобицькі „хлопці“ –
Любомир Яцинич і Богдан Ластовецький. Скільки цікавого, часто детективного,
а то і героїчного супроводжувало їхню працю! Орієнтуючись
на потреби, ми нарощували обсяги замовлень. У Вільнюсі і Каунасі для нас
працювали потужні друкарні. Правда, з метою конспірації наші домовленості й
угоди обмежувалися даним віч-на-віч джентльменським словом тільки одній
особі, зокрема Рімасу. Загалом наш книжковий товар був нелегальним, і його ще
треба було перевозити, переважно автофургонами, через кордони Росії і
Білорусі. Небезпеки було досить. Кагебе якраз нібито вдавало байдужість до
політики, заявляючи свій інтерес до „диверсій економічних“. Не раз думаю собі:
чому нам так щастило і ми вийшли з того „криміналу“ сухими? Навіть коли
Л. Яцинича у Вільнюсі хапонули були московські кагебісти, через
литовських друзів і, зокрема, литовську поліцію його вдалося визволити.
Певно, нам щастило насамперед тому, що у 1990–1991 рр. режим уже був доволі
розлізлим і розмитим. Навіть тоді, коли на контрольних постах (були такі
випадки) наш фургон затримувала білоруська міліція, ми відкуплялися
українськими молитвенниками чи „Історіями…“, признаючись, що веземо
патріотичну літературу й таємно від … влади. Вдавалося порозумітись. Бувало,
ми підтримували й українців Прибалтики. Українська громада Литви
налагоджувала випуск газети „Пролісок“, а це вже наставав час „закручування
гайок“ Горбачовим, коли у Вільнюсі починали жити в холодних квартирах і пити
несолоджену каву. Без зайвих слів справу взявся залагодити директор
Дрогобицького автокранового заводу Роман Сисин. Невдовзі заводська вантажівка
привезла до Вільнюса 1,5 тони цінного офсетного паперу. Нашою,
як кажуть, голубою мрією було видати у Литві „Історію України-Руси“
Михайла Грушевського. Уклали угоду з керівництвом Товариства української мови
у Києві. Визначили наклад у 200 тисяч примірників. Усі основні клопоти ми
взяли на себе. Товариство мало подбати про поширення готових книжок і мірою
їх реалізації розраховуватися з нами, а також дістати примірник оригіналу для
фотопередруку. Колгосп, яким
керував Михайло Берко, позичив нам на цю мету 400 тисяч рублів. Заготовили
папір, поліграфісти з трудом перезняли на плівки книжку, яка загалом
виявилася такою знищеною, що працювати над нею далі відмовилися. Належного примірника
у Києві так і не знайшлося. А час на очах уже міняв географію імперії,
коригуючи і наші видавничі можливості, зв’язки з Прибалтикою. |
||||||||||||||||
|
|
КНИЖКА, ЯКУ ДРУКУВАЛИ ВСІ 1989
р. викладач педінституту Василь Іванишин на легалізацію Греко-Католицької церкви,
складні і делікатні міжконфесійні відносини відгукнувся дослідженням
„Українська церква і процес національного відродження“. Ще в рукописному
вигляді праця справила на багатьох сильне враження. Але як донести її до
людей? Влада (міськком партії) йде громаді, її новітнім лідерам на поступки і
береться узаконити видрук книжки, тим, між іншим, спускаючи пару народного
перенапруження. Книжку
було подано як методичку Львівського Інституту вдосконалення вчителів. Право
видавати методички Інститут мав. Перші 20 тисяч брошурки, видрукованої
у Дрогобицькій міській друкарні, пронеслися в народ яскравим метеором.
Тим часом право займатися друком виборола й обласна організація книголюбів.
Під її грифом у тій же друкарні в травні 1990 р. ми видали книжечку накладом
40 тисяч примірників. Здавалося,
всю Західну Україну охопив шал зацікавлення цією невеличкою книжечкою. Її
повсюдно передруковували газети, відбивали і тиражували хто на чому міг.
Після її велелюдної презентації у Народному домі в Дрогобичі автора
навперейми замовляли на виступи у різних і найнесподіваніших місцях. Ці
презентації мали принциповий, нерідко гострий характер і здебільшого
замирювали ворогуючі на ґрунті релігії групи людей. Відгукнулися і три
кафедри суспільних наук „рідного“ педінституту, вчена братія не додумалась ні
до чого ліпшого, як осудити і книжку, і її автора, не прочитавши перед тим
жодної книги з історії Церкви. Більшовизм в інституті ще був монолітним, у
старих і добрих для декого радянських традиціях. Видавничий
кооператив „Відродження“ під дахом Товариства книголюбів нам вдалося
зареєструвати у Дрогобицькому міськвиконкомі 17 серпня 1990 р. Я ще вважався відповідальним
секретарем Товариства книголюбів, а Л. Яцинича, теж працівника Товариства,
записали головою кооперативу (працював до 1.08.91), комірником-касиром була
Мирослава Лавриш (21.11.90–1.08.91). Від 1.09.91 до 8.09.92
референтом-методистом працювала Ніна Марченко. Тепер
ми вже мали якесь напівправо видавати книжки. Така державна фабрика друку, як
львівський „Атлас“, вимагала ще міжнародного ідентифікатора, впроваджуваного
за Союзу. Цензура у своєму стилі взялася використовувати цей ідентифікатор як
засіб впливу і контролю. Тодішній Державний комітет України у справах
видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження виділяв ідентифікатори через
місяць-два на кожне письмове подання окремо, у якому треба було давати
коротку технічну характеристику майбутньої книжки. Зате у дрогобицькій друкарні
ми змогли в той час видати дві знакові книжки: „Україна на полях Святого
Письма“ М. Мариновича і „На перехрестях“ А. Пашко. Невдовзі у Народному домі
відбулися презентації цих творів за участю їх авторів і Вячеслава Чорновола. Аж
коли показало свої зуби „гекачепе“ і розпався Союз „нєрушімий“, була
скасована цензура, і ми стали видавництвом з повними правами. Під назвою
„Видавнича фірма „Відродження“ нас зареєстрували в день Архангела
Михаїла 21 листопада 1991 р. Нарешті
аж 12.04.1996 за № 2 новостворене Міністерство у справах преси та інформації
виділило нам блок (125 штук) нових, українських, ідентифікаторів з
префіксом держави 966 і префіксом видавництва „Відродження“ 538. Так
поступово входили у книгодрук цивілізовані норми. Тепер про видруковані книжки,
використані ідентифікатори, ми звітуємо Книжковій палаті України. Доля
тісно пов’язала нас із Львівською книжковою фабрикою „Атлас“. Процес друку –
тривала і складна робота, що не раз потребує неординарних рішень, особливо у
творенні актуальних суспільно значущих книжок. Це зумовило нашу творчу і
ділову співпрацю з керівником фабрики – колишнім її директором Богданом
Федоришиним, теперішнім – Вадимом Ничкою, головним бухгалтером Ангелою Бобак,
провідними спеціалістами Євгеном Баб’яком, Іриною Собенко та ін. „Тонкі“
книжки і брошури ми тепер часто й успішно друкуємо у Поліграфічному технікумі
УАД (директор Богдан Дурняк, завідувач навчально-виробничих майстерень
Корнелія Ярка). |
||||||||||||||||
|
|
„ВІДРОДЖЕННЯ“
І ДІАСПОРА Я
безмірно вдячна фірмі „Відродження“ за перевидання Батькової праці „Голгота
України“. Коли я прочитала згадку про це в „Літературній Україні“, то надто
не зомліла. Затерпла з радости на багато днів. Я і сьогодні не підберу слів,
якими висловити своє почуття. Спасибі, хай щастить Вам у Вашій праці. Будь
ласка, подякуйте від мене п. Ярославові Радевичу-Винницькому за передмову до
„Голготи“. Оксана
Соловей (США) З
перших кроків ми виробили своєрідний творчо-видавничий принцип: друкувати те,
що було у нас під забороною раніше, що й тепер вийти не може, книжки,
покликані суспільним розвитком, які потрібні для просвіти народу, продовжують
тяглість слави України й утверджують її державність. Наклад тих перших
видань („Історія України. Короткий огляд“, „Мала історія України“, 1992)
становив 150 тисяч і 100 тисяч примірників. Упали
перешкоди, які розділяли нас з нашими співвітчизниками у світі, відірваними
від отчої землі українцями, які підтримували вогонь української національної
ідеї, оберігали й примножували набутки рідної культури. Унікальні історичні дослідження
– літературні твори, рукописи, документи минувшини України – уся ця
спадщина правди мала якнайскоріше і якнайповніше дійти до народу. У закордони
ми не їздили, не було коли. Тому ми раді були кожній вісточці зі світу,
тішилися тим, коли нас відвідували люди з діаспори і пропонували щось
спільне зробити. Здебільшого їх характеризували тверді українські переконання
і досвід патріотичної, громадсько-політичної праці. Ми старалися не вчити їх
„політики“, не розрізняти їх за особистісною прив’язаністю до вузького
оточення і „клюбів“. Нас захоплював їх патріотизм, цікавила їхня боротьба
за Україну у найгрізніші моменти її історії, сьогочасна праця
задля стражденної Батьківщини. Через друковане слово ми
намагались належно трактувати українців у розсіянні, які не лише
зуміли зберегти свою українськість, рідну мову і Церкву, примножити культурні
надбання, але й жертовно допомагають відродитися українцям в Україні. Ми
робили акценти на те, що нас нині усіх об’єднує і що об’єднувати повинно. Так
зазнайомилися і маємо сталі зв’язки з Юрієм Менцинським, отцем Іваном
Шевцівим з Австралії, колишніми дивізійниками Степаном Ришковичем, Іллею
Федаком, Іваном Федечком з Великої Британії, Бланкою Єржабковою – чешкою, яка
викладає україністику в Мюнхені, Людмилою Жильцовою – головою
Української громади Литви, Лесею Поповою – членом Ради товариства
„Башкортостан-Україна“, Василем Капканом – членом литовського „Саюдісу“. З
Юрієм Борцем ми ще не бачилися. Родом з-під Перемишля, булавний УПА, він
тепер живе в далекій Австралії. Поєднали нас державотворчо-літературні шляхи.
Під цим літературним псевдонімом (справжнє прізвище Пашковський) він видав в
Україні низку книжок про боротьбу УПА, а історичний есей „Яка вартість
України-Русі“ вийшов зі знаком „Відродження“. Підтримував нас матеріально у
виданні інших актуальних книжок, брошур, листівок. У листах завжди закликає
нас виховувати в національному дусі молодь, висловлює добрі надії на наш
„Тризуб“. Тісно
запізналися ми з Дмитром та Марією Гулей, які проживають в Канаді (він родом
з с. Отиневич коло Ходорова). Вони вислали на нашу адресу більше десяти
пачок з українськими книжками, виданими в діаспорі, які ми безкоштовно
передали до бібліотеки Дрогобицької „Просвіти“, а також Львівського
військового ліцею ім. Героїв Крут. Згодом ми поширювали упорядкований
і виданий Д. Гулеєм в Канаді збірник „Українська народна творчість“,
перевидану ним працю О. Марковича з 1864 р. „Українські приказки і
прислів’я“. 1994 р. у „Відродженні“ вийшла книжка спогадів та статей Д. Гулея
„З Ходорівщини через Канаду – в Україну“ (5 тис. прим.). У
Канаді організували збір українських книжок і вислали на нашу адресу кілька
пачок Михайло Гембарський, Василь Баброцяк і Федор Іванус. Ця література теж
заповнила полиці бібліотек міста. Листуємося,
обмінюємося цікавими матеріалами з такими поважаними людьми, як Адольф
Гладилович (Канада, родом з Дрогобича), Степан Олійник (полковник армії США,
консультант Міністерства оборони України, брат письменника Романа
Рахманного-Олійника, родом з Піддністрян на Ходорівщині), Микола Климишин
(США), Володимир Стельмах (США), Ольга Вітошинська (Франція), Леся
Храплива-Щур (Канада), Степан Мандрик (Канада), Василь Кіліян (Канада), Юрій
Семенко (Німеччина), Михайло Козак (Польща). Іван Равлюк (Німеччина) допоміг
нам видати для членів „Тризуба“ додатковий наклад збірника політичних праць
Степана Бандери „Перспективи Української Революції“. Ірина Дибко-Филипчак
(США) передала нам старий рукопис свого свекра, письменника Івана Филипчака,
і вийшла гарна, упорядкована Я. Радевичем-Винницьким книжка „Анна Ярославна –
королева Франції“. Схвально читачі зустріли й історичні розвідки Любомира
Винара (США) („Силуети епох“, 1992 р.), спогади Омеляна Крайківського
(Канада) („Визволителі“, 1998 р.). Дмитро Грицько (Австралія) подарував для
поширення в осередках „Тризуба“ 300 примірників своєї книжки спогадів „Ліс –
наш батько“. Щирим
і активним українцем, жвавою, як на старші літа, людиною є Олександр Кобаса
із США. Цього літа він вдруге відвідав фірму, заполонивши нас своїми цікавими
ініціативами та ідеями щодо стосунків діаспори з Україною. Зі своїх
заощаджень колишнього робітника він проспонсорував
Львівську бібліотеку ім. В. Стефаника на 50 тисяч доларів США. У
нашому архіві зберігається цікаве листування з різних питань співпраці й
багатьох інших справ із Стефанією Куп’як, Михайлом Ковальчиком, Степаном
Пісоцьким, Петром Яциком, Василем Шараном (Канада), Олексою Вінтоняком,
Степаном Мудриком, Іваном Равлюком, Антоном Гочарем (Німеччина), Павлом
Пундієм, Михайлом Косткою, Михайлом Танським (США), Володимиром Косиком,
Василем Михальчуком (Франція), Андрієм Шубздою, Михайлом Шумадою (Польща),
Віктором Гуменюком, Павлом Сеником, Степаном Паняком (Росія). Вирувала велелюддям фірма „Відродження“ 21–23 серпня
1998 р., коли до нас на акцію вшанування 95-річчя від дня народження і
50-ліття від дня смерті капелана УПА Василя Шевчука („отця Кадила“) прибули
люди з далеких світів. Тільки з Польщі приїхало до 30 осіб. Цій акції
передувала велика робота, що лягла на наші плечі. Людей треба було зустріти,
нагодувати, розмістити, змістовно заповнити час їхнього перебування у Дрогобичі. Насамперед
в актовій залі педуніверситету провели академію з участю відомого церковного
і громадського діяча з Польщі, отця мітрата Стефана Дзюбини, професора з
Японії, одного з організаторів ушанування пам’яті В. Шевчука, Стефана
Костика. У церкві Пресвятої Трійці, де у 1936 р. о. В. Шевчук мав свою першу
літургію, було відправлено пропам’ятну Службу Божу. Потім відбувся церковний
похід з хоругвами до головного корпусу педагогічного університету ім. Івана
Франка, де колись містилася гімназія, в якій навчався майбутній капелан УПА. На фасаді корпусу було відкрито пам’ятну таблицю. Перед присутніми натхненно говорили
єпископ-ординарій Самбірсько-Дрогобицької єпархії Греко-Католицької церкви Юліян
Вороновський, о. С. Дзюбина, Михайло Козак (Польща), професор С. Костик
(Японія), колишній посол України в Польщі Теодозій Старак, сестра В. Шевчука-“Кадила“ Ірина Печериця-Шевчук, командир УПА
в 1950–1954 рр. полковник Василь Кук, голова Проводу ОУН ПЗУЗ
(1947– 1953 рр.) Василь Галаса, Володимир Зелінський (м. Мостиська, член
оргкомітету вшанування пам’яті о. В. Шевчука-“Кадила“, брав на себе усі
основні організаційні клопоти вшанування – у Дрогобичі, Стрию, Дорожеві, в
інших місцях) та ін. дрогобичани і гості. Згадкою або ж історичним документом
про капелана УПА В. Шевчука-“Кадила“ лишилася книжечка, яку ми спішно
підготували і видрукували до цієї події. Спочатку ми
переважно просили людей з діаспори надсилати чи передавати нам потрібні
книжки в одному примірнику для масового передруку. Тепер же нам важливо мати
замовлення на друк. І прикро буває, коли нерідко береш в руки гарну за
змістом книжку, але не опрацьовану літературно, без технічної редакції і
кодифікації, без чого твір нині вважається у світі „самопалом“ і не входить у
міжнародні каталоги. І все це тому, що наш недосвідчений „письменник“
здалека, в душі патріот, дає на зарібок, тобто замовляє працю, шахраям і
непрофесіоналам. Здебільшого така книжка виходить у два-три рази дорожчою, як
би це було у „Відродженні“. Кажуть, що чехів врятувало гасло „Свій до свого
по своє“. Чи ж для нас воно не актуальне досі? |
||||||||||||||||
|
|
|||||||||||||||||
|
На
презентації книжки Дмитра Гулея Зліва
направо: Олег Баган (літературознавець), |
|||||||||||||||||
|
|
|
||||||||||||||||
|
|
|||||||||||||||||
|
Полковник
ВО „Тризуб“ ім. С. Бандери В. Іванишин і сотник
П. Бобик. Пам'ятка про святкування 52-ї річниці штурму м.
Горохова відділами УПА. 2.04.95. |
|||||||||||||||||
|
|
|
||||||||||||||||
|
|
|||||||||||||||||
|
Увічнення
пам’яті о. В. Шевчука-Кадила Внизу
зліва направо: Петро Бобик, Михайло Козак, Стефан
Костик, Володимир Зелінський, о. Стефан Дзюбина, |
|||||||||||||||||
|
|
|
||||||||||||||||
|
|
|||||||||||||||||
|
|
ЩО ТАКЕ ДОБРІ ЛЮДИ Громадські
справи, політика невіддільні від нашого побуту, особистого життя. Буває,
потрапляємо в ситуації, коли вмить відступають усі клопоти, інтереси
звужуються і концентруються якимсь одним, сповненим трагізмом фатумом. Так,
наприклад, з нами може зіграти драму здоров’я. Драматичним був для мене
минулий, 2000, рік – операції, операції і безпорадність перед можливою
жорстокою загрозою. Слава Богу, нібито обійшлося. У світі є декілька людей,
так сприймаю, що обрані вищим призначенням бути мені ангелами-хоронителями. Здається,
лиш на півгодини два роки тому відвідала фірму, проїждаючи через Дрогобич,
Марія Турів – звичайна жінка-трудівниця з Англії, родом десь із Санока. Важко
знайти найвищі слова вдячності цій українській патріотці, яка у хвилю
небезпеки, як кажуть, підняла на ноги десятки людей у діаспорі і вчасно
організувала допомогу ліками. Згодом ми дізналися про те, що на її слово відгукнулося
багато наших співвітчизників індивідуально і колективно, зокрема згуртованих
у Спілці Українців Британії (СУБ), Об’єднанні колишніх вояків, Об’єднанні
Українських Жінок ім. Г. Дидик (ОУЖ) в Лондоні, Лізі Українців Канади, Лізі
Українських Католицьких Жінок (Канада). Значну допомогу надав колишній
дивізійник Іван Федечко, який сам страждає від такої недуги. Заочно,
на віддалі про незвичайну сім’ю Турівих ми дізналися ще у 1992–1993 рр.
роках, коли нещастя спіткало Б. Чередарчук і вона, виступаючи на
концертах у Лондоні, вже приймала важкі знеболювальні препарати. Туріви взяли
її до себе, залучили для допомоги українську громаду, лікарів спеціального
діагностичного центру. Та було вже надто пізно… А
нещодавно я був шокований страшною звісткою від пані Марії: у Турівих раптово
помер 29-річний син Роман. Минали дні, і я не телефонував, не писав Турівим,
бо не знаходив належних слів співчуття, бо відчував, що й слова безпорадні
висловити глибину мого співпереживання. Такою
ж близькою є для нас і пані Ірина Печериця, яка живе у с. Твіржа Мостиського
району. Вона – остання з дітей родини Шевчуків, сестра Василя, відомого
капелана УПА о. Кадила. Завжди життєрадісна, завжди в русі, з добрим словом і
порадою. Першою організувала в Польщі збірку коштів на друк збірника
„Українське Різдво“. Ось що про неї пишеться в книжечці „Капелан УПА…“:
„…Вийшла заміж за Володимира Шпака, чотового на псевдо Кармелюк з сотні
Громенка. У 1946 р. чоловік загинув, залишивши вдову з маленьким сином.
Протягом страшних літ боротьби УПА з бандами польського і московського
комуністичних режимів молода жінка зазнала стільки горя і біди, що вистачило
б на десять життів, не раз дивилася смерті у вічі. Але Господня рука вивела
її з сином із тієї вогненної круговерті“. Врятувалася через веремію
з переселенням в Україну із Закерзоння. А незабаром, не будемо скривати
багатства літ, нашій Матінці (так її називаємо) буде 80. У с. Дзвиняч
Богородчанського району живе незвичайний чоловік, якого знають в усій
Україні, бо він – народний цілитель, має дар лікувати людей з допомогою
рослин. Це Юліян Конечний, наш найближчий лікар, добрий чарівник-мольфар і
постійний спонсор. Коштами він підтримує також газету „Дзвін Севастополя“,
„Просвіту“ у Харкові, „Побратимів“ у Львові, газету „Народний лікар України“.
|
||||||||||||||||
|
|
|||||||||||||||||
|
|
|
НАЙПЕРШЕ –
РІДНА МОВА Живе
наша мова – і з нами наші князі і гетьмани, наші письменники і вчені, наші
державники і збройні оборонці. Живе
наша мова – і з нами 15-мільйонна діаспора. Живе
наша мова – і наш голос звучить у вселенському хорі народів. Бо
наша мова – це наша релігія, наша держава, наша минувшина, наша надія, наше
майбутнє. Бо
наша мова – це ми, українці, – добрий, чесний, працьовитий народ, що
тисячоліттями живе на берегах Дніпра і Дністра, там, де була колиска
індоєвропейських народів, де сформувався тип білої людини. Отож
не лише клянімося в любові до рідної мови, не лише плачмо над її долею, а
працюймо для неї, вивчаймо, заглиблюймось у її походження й історію,
поширюймо, пропагуймо її. В.
Іванишин, Я. Радевич-Винницький. Мова і
нація Звичайно,
найбільш дотичною до усіх проблем національно-визвольного піднесення зразу
стала тема рідної мови – усвідомлення її історичного призначення у
розмаїтості аспектів функціонування. Тут якраз мені попалася брошурка „Наука
про рідномовні обов’язки“ Івана Огієнка, видана ще 1936 р. Найпершим бажанням
було зразу розтиражувати її фотодруком. Але, прочитавши, відмовився від
такого наміру, бо попри те, що книжечка виглядала застарілою викладом і
правописом, вона віддзеркалювала мовну проблематику свого часу, істотно
відмінну від нинішньої. Правда, зважаючи на значні вартості цієї праці, її
через кілька років (1994) перевидали фотодруком у Києві і Львові. | |||||||||||||||
