Заснована 17 серпня 1990 р.				Свій до свого – в цьому сила наша і нашої держави
Зареєстрована 21 листопада 1991 р. Петром та Олександром Бобиками, Василем Іванишиним Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єкта видавничої справи ДК № 1695 від 18.02.2004 р.
Головна	Історія	Наші книги	Новинки	Магазин	Прайс-лист	Читальня	Пишіть нам
3 березня 2008 року виповнюється 120 років з дня народження Кармен Фернанди Альфонси Естрелли Наталени Королеви – видатної української письменниці. До 120-літнього ювілею Наталени Королеви Видавнича фірма «Відродження» презентує книгу: Без коріння. Во дні они. Quid est Veritas? (Що є істина) Повість, роман, новели, оповідання, спогади
ISBN 978-966-538-185-3 Рік видання: 2007. Формат: 60х84 1/16. Обсяг: 672с., з іл. Папір офсетн. (Котлас, 65 г/м кв.). Обклад.: м'яка (картон Galerie Vision з тисненням, 235 г/м кв., плівка глянц). Ціна видавнича – 19,00 грн.^* Редактор-упорядник Олег Баган. Літературний редактор Ярослав Радевич-Винницький. У книзі використані репродукції картин Генрика Сємірадзького (1843–1902) «Христос в будинку Марти і Марії», «Портрет римлянки» (обкладинка), «Римська оргія» (шмуцтитул), «Грішниця» (малюнок), Юзефа Магоффера (1869–1946) «Портрет дружини художника» (шмуцтитул), Симона Вуе (1590–1649) «Розп’яття» (шмуцтитул), Доменіко Феті (1589–1624) «Покаяння Св. Марії Магдалини» (шмуцтитул) та світлини Києва початку XX ст. Авторка належить до найориґінальніших українських письменників XX ст., її творчість десятиліттями була заборонена в совєтській Україні через християнську і національну зорієнтованість. До книжки увійшли твори на автобіографічну і євангельську тематику: повість «Без коріння» – про юнацьке сприйняття Києва напередодні Першої світової війни, збірка оповідань «Во дні они», в яких поетично зображено духовну ситуацію в Юдеї часів Христа, роман «Quid est Veritas?» («Що є істина?»), в якому подано художню версію теми сприйняття европейськими народами євангельського слова; новели, оповідання, спогади. У стильовому плані – це цікавий варіянт літератури «консервативного модернізму», неоромантичне ствердження сили духу і туга за надзвичайним, в ідейному – це українська концепція «католицького відродження», віра в потребу вічного релігійного і морального піднесення. Більшість творів перевидаються в Україні вперше. Книжка адресована всім шанувальникам українського красного письменства. -------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- ЗМІСТ Ігор Набитович. Художній всесвіт на палімпсестах минулого. (Літературні обрії Наталени Королевої)........................... 3 Автобіографія...................................................................... 39 Без коріння. Життєпис сучасниці....................................... 45 1. Перед життям............................................................ 46 2. Початкова дресура.................................................... 65 3. Різдвяні свята........................................................... 84 4. Перед балем............................................................. 99 5. Карнавальні настрої.................................................. 113 6. Цариця в Києві.......................................................... 136 7. Великий піст.............................................................. 151 8. Напровесні................................................................ 168 9. Поза стінами............................................................. 185 Во дні они. Оповідання з євангельськими мотивами............ 201 Прокажений.................................................................. 202 На Лазаровім хуторі...................................................... 208 Гадарин........................................................................ 211 Поклик.......................................................................... 215 Драхма......................................................................... 220 Сповідь........................................................................ 226 На морі Галилейськім.................................................... 230 На горі.......................................................................... 234 В Різдвяну ніч.............................................................. 237 „Для справи“................................................................. 243 Ірод 252 Що є правда?................................................................ 256 „Як минула ж субота...“................................................. 259 Quid est Veritas? (Що є істина?)........................................... 263 Слово від автора........................................................... 264 I. Рухи стихії................................................................. 266 II. На дозвіллі................................................................ 285 III. Перед Пасхою.......................................................... 305 IV. Сестри..................................................................... 336 V. Тиверіядська гетера.................................................. 367 VI. Злам........................................................................ 390 VII. Священики............................................................. 406 VIII. Таємнича рана....................................................... 423 IX. Земля і наречена...................................................... 441 X. Світло....................................................................... 459 XI. „Гора спасіння“......................................................... 481 XII. „День зустрічі“......................................................... 505 XIII. Між двома блакитями.............................................. 524 XIV. Тільки людина........................................................ 543 Новели. Оповідання............................................................ 554 Лік 554 Подорожній................................................................... 563 „Civis Romanus“............................................................. 568 Анастатика.................................................................... 572 „У нічому не прогрішився!“............................................ 585 Самотність.................................................................... 588 Спогади 593 Наш не наш. (Пам’яті Іллі Репина)................................. 593 Невмируща вдача. (Постаті старого Києва)................... 598 „Київська Мотря“. (Типи старого Києва).......................... 609 „Турецька неволя“. (Типи старого Києва)........................ 611 Учениця. (З київських згадок)........................................ 613 Пояснення слів...................................................................... 617 Коментарі 633 Олег Баган. Неоромантизм. Неокатолицизм. Неоконсерватизм. (Творчість Наталени Королевої в ідейно-естетичному контексті доби) 655
Олег БАГАН Неоромантизм. Неокатолицизм. Неоконсерватизм (Творчість Наталени Королевої в ідейно-естетичному контексті доби) Бурхливі, епохальні події 1‑ї світової війни і Національної Революції в Україні (1914–1920 рр.) мали для національної свідомости і культури не тільки те значення, що вони cкристалізували національну ідеологію, виробили державницьке мислення і пройняли його новим героїзмом; у ширших вимірах – вони перевернули світовідчуття нації, перемінили філософські основи її нової культури і буттєвої свідомости. Одним із виявів цього колосального перевороту була якісно інша художня література, яка з’явилася уже в 1917 році. Якщо у попередній великий період (приблизно від 1860‑х до 1910‑х рр.) в українській літературі домінував позитивістський світогляд, тобто вона передусім орієнтувалася на аналіз соціяльних процесів, побутове життєписання, виконувала просвітню функцію, раціонально програмуючи шляхи національного проґресу, то тепер красне письменство, особливо у стильових струменях неоромантизму, символізму, психологічного реалізму, зверталося до ірраціональних субстанцій буття, до містичного елементу в культурі, до емоційно-вольового чинника людського життя. Тенденція до ускладненої образности, естетизму, романтичного світотрактування, яка виявилася ще у творчості ранніх модерністів – Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Марка Черемшини, Василя Стефаника, Миколи Чернявського, Олексія Плюща, Спиридона Черкасенка, Василя Пачовського, Богдана Лепкого, Григорія Чупринки та ін., – тепер вибухнула гігантським і поліфонічним явищем. Українська література періоду Розстріляного Відродження на Наддніпрянщині, а від 1930‑х рр. – в Галичині і на еміґрації сповнилася дивовижної сили національної гордости, стильового та ідейного багатоманіття, широкою проблематикою і яскравими талантами. Семимильними кроками засвоювала вона те зі світового естетичного та інтелектуального досвіду, що для неї, як для літератури бездержавної і силою обставин провінціялізованої нації, довший час було поза межами насущного і можливого. Хоч обставини розвитку української літератури й не були особливо сприятливими: від 1920 р. в Наддніпрянській Україні утвердилася тоталітарна і диктаторська большевицька влада, а в Західній Україні запанували окупаційні режими Польщі, Румунії і Чехословаччини, і, зрозуміло, всі вони не з великою симпатією дивилися на культурне піднесення українців. Однак саме література тоді концентрувала в собі найбільше енерґії націоствердження, ідейного оновлення та відкриття, освоєння чужих духовно-культурних просторів. Одним з найбільших і найзначніших ідейно-світоглядних та політико-орієнтаційних переворотів того часу була майже всеевропейська тенденція до переосмислення історичного досвіду ліберальної демократії і вартощів та принципів соціялізму, під знаками яких відбувався розвиток Европи від початку ХІХ ст. і до 1‑ї сітової війни. Ще раніше, приблизно від останньої третини ХІХ ст., відбулося потужне піднесення ідеалістичної та ірраціоналістичної філософської думки: Е. Гартман, М. Шелер, В. Дільтей, Ф. Ніцше, Ґ. Зіммель, В. Зомбарт, О. Шпенґлер в Німеччиині, Ґ. Лебон, А. Берґсон, М. Барре, Ш. Морра у Франції, М. де Унамуно і ціле покоління 1898 року в Еспанії, Б. Кроче, В. Парето, Ґ. Моска, Ґ. Ферреро, Дж. Джентілє в Італії, Х. С. Чемберлен, Дж. Рескін, Ґ. Честертон у Великій Британії, Н. Данілєвський, К. Лєонтьєв, В. Соловйов, Ґ. Флорєнський, С. Франк, Н. Бердяєв, В. Розанов в Росії, С. Бжозовський, М. Здзєховський у Польщі та інші подібні постаті «володарів дум» майже в кожній країні Европи. Ця ідейна революція полягала в тому, що кола інтеліґенції засумнівалися в рятівній спроможності суспільно-матеріяльного, технологічного і раціоналістичного поступу, в переконаності чого майже 200 років жило людство перед тим. У найрозвиненіших країнах Европи – у Франції, Британії, Німеччині, Данії, Голландії, Швейцарії, Швеції, Італії та Еспанії – стало очевидним, що досягнутий рівень високого економічного розвитку, широкої демократії, освіти, правової та соціяльної стабільности, свободи слова та діяльности громадських організацій, партійного функціоналізму ще не ґарантує адекватного морально-духовного поступу, гармонізації людських стосунків і культури, не забезпечує справедливости і максимальної реалізації людського потенціялу. Економічний проґрес обернувся цинічним визиском і захланністю капіталістів, які демонстрували у своїй діяльності найогидніші риси людини – черствість, жадібність, підступність; демократія вихлюпнула на поверхню життя жахливу демагогію, плебейство і «тиранію мас» (Ґ. Лебон), з їхніми примітивними інстинктами й уподобаннями; загальна освіченість призвела через пресу до широкого впливу на суспільство і його смаки, власне, людей напівосвічених, з викривленими й спрощеними уявленнями про життя, його принципи і вартощі; соціяльна і правова стабільність повели до розвитку паразитарної свідомости в масах, до втрати ідеалізму і героїчного світовідчуття, які й створили велич Европи в минулому з її етикою лицарства, християнської посвяти і вічного здобування; громадянська свобода породила загальний хаос цінностей та ідей, зруйнувала відчуття єрархії, відповідальности і порядку, на перше місце вийшли еґоїзм, приземлені інтереси юрби, споживацтво; політика і культура стали заручниками популізму і масовізму соціяльної свідомости, національний лідер і мистець щораз більше мусили служити спрощеним життєвим запитам і смакам мас. Під впливом цих ідей люди почали шукати нових морально-духовних основ життя, нових ідеологій, вартощів. Це вилилося спочатку в появу численних езотеричних та окультних вчень і груп, в широке навертання до релігії вищих верств Европи, які перед тим майже два століття (від середини ХVІІ ст.) формувалися на засадах сциєнтизму (науковости), лаїцизму (світськости) та атеїзму, піком чого була Велика Французька революція 1789–99 рр.; далі це спричинило появу різноманітних релігійних сект, захоплення східними культурними і духовними традиціями, вчення толстовців, які в сумі закликали повернутися до природи, відректися від світу з його матеріяльними цінностями і тенетами, спонукали «опроститися», тобто зажити спокійним і невибагливим життям, заробляючи на прожиття з праці рук. Безумовно, це була певна духовна криза европейського суспільства, яке в багатьох аспектах відірвалося від своїх традицій, національних коренів, перейшло у фазу цивілізаційної прострації. Усе це надзвичайно проникливо описав Освальд Шпенґлер у своєму знаменитому трактаті «Присмерк Заходу» (1918–22 рр.). Паралельно европейське суспільство охоплювали різні соціялістичні теорії і рухи – анархізм, соціял-демократизм, синдикалізм, комунізм-марксизм. Вони теж виражали неґативну реакцію на споживацько-матеріялістичну, плутократичну природу капіталізму, який руйнував гармонію суспільства. Однак це була реакція із таких же самих матеріялістичних позицій, на яких ґрунтувалася ліберальна ідеологія капіталістичного нагромадження та вільного ринку, лише з прагненням через матеріяльну рівність забезпечити соціяльний порядок і поступ. Тому філософи-ірраціоналісти і в цій системі ідей розгледіли загрозу і пастки впадання людства у крайнощі етатизму (контролю держави за всім), що поступово переростав у тоталітаризм, раціоналізму як фанатизованої віри в можливість розумового проґрамування проґресу, й еґалітаризму, який передбачав примусове зрівняння всіх, що неодмінно провадило до плебеїзації суспільної свідомости. Перша світова війна оголила і зробила вибуховими ці дві ґрандіозні проблеми Европи і цим потвердила застереження консервативних філософів: олігархічно-капіталістині кола, які через власну захланність спровокували цю надзвичайно жорстоку, безглузду і нищівну війну, постали неконтрольованими монстрами, майже цілком відірваними від реальних інтересів своїх націй, а екстремістські соціялістичні рухи здійснили радикальні соціяльні революції в Росії, Німеччині і Угорщині і поставили своєю міжнародною солідарністю і підпільною деструктивною діяльністю під загрозу органічне і національне життя Европи. Були й два ґлобальні позитивні наслідки світової війни: вона пробудила новий націоналізм серед народів Европи, зміцнила їхні консервативні принципи, що допомогло зупинити соціялістичні революції в Німеччині й Угорщині, і повернула европейські інтелектуальні верстви до філософії ірраціоналізму, до релігійних традицій, передусім католицтва, яке опинилося в епіцентрі протистояння ліберально-анархістським силам Европи. На тлі таких суспільно-політичних та ідейно-культурних тенденцій почала формуватися нова західноукраїнська й еміґраційна література. Література, яка широко вбирала післявоєнні настрої та інтелектуальні тенденції консервативного – традиціоналістського і релігійного – спрямування. Щось подібне було неможливим, зрозуміло, в совєтській Україні, де будь-який ухил управо кваліфікувався як злочин проти істинно народної соціялістичної революції і її вартощів, де екстремістська комуністична влада викорінювала усе національне, органічне, висококультурне і духовне, де насильницьки формувався тип людини-яничара, людини-гвинтика в системі тотального примусу. До явищ нової якости в українській культурі можна віднести насамперед такі: – літературну групу «Логос», створену у Львові 1920 р. з ініціятиви Католицької Акції, за підтримки Греко-Католицької Церкви. Її лідер – Олександр Мох (Орест Петрійчук), учасники: Григір Лужницький, Степан Сенчук, Василь Мельник (псевдонім Василь Лімниченко), о. Гавриїл Костельник, Теофіль коструба, Дмитро Бандрівський та ін. Група видавала журнал «Поступ» (1920–31), ґрунтувала свою літературну критику і художню творчість на ідеях християнства, філософії неотомізму і персоналізму, активно поборювала ідеї матеріялізму, лібералізму та атеїзму. Зокрема це яскраво видно у працях Г. Костельника, найбільшого і найпродуктивнішого українського католицького філософа і публіциста, «Границі демократизму» (1919) і «Ламання душ» (1923). У першій він дав розлогу критику ліберального демократизму як ідеології і середовища розвитку крайнього меркантилізму, бездуховности та антитрадиціоналізму, що в сумі призводить до великого морального занепаду в суспільствах. У другій книжці Г. Костельник неґативно оцінив літературну творчість центральних за впливовістю українських письменників: І. Франка – за надмірний раціоналізм і практицизм, В. Винниченка – за імморалізм і плебейсько-тілесні мотиви, а лірику П. Тичини – за гуманістичний, ахристиянський в суті, пантеїзм і наївний сентименталізм. Це посприяло переоцінці естетичних основ нашої літератури новим поколінням. Невдовзі в Галичині розгорнула свою діяльність велика Народна католицька партія, очолювана греко-католицьким єпископом Г. Хомишиним, вона здобула значну масовість і впливи на кола інтеліґенції, особливо через популярні часописи «Нова Зоря», «Мета», «Католицька Акція» та ін. Від 1931 р. почав виходити літературно-науковий журнал «Дзвони» (редактор Петро-Маркіян Ісаїв), у якому активно друкувалися знані богослови, мислителі, науковці і літературні критики – Микола Конрад, Гавриїл Костельник, Йосип Сліпий, Микола Чубатий, Володимир Залозецький, Василь Кучабський, Микола Гнатишак, Євген-Юлій Пеленський, Костянтин Чехович та ін. Журнал виробив власну консервативно-ідеалістичну культурологічну та суспільно-філософську концепції, зокрема, спираючись на історіософські праці В’ячеслава Липинського, згуртував гроно провідних тогочасних письменників: Василя Пачовського, Уляну Кравченко, Наталену Королеву, Катрю Гриневичеву, Уласа Самчука, Юрія Липу, Оксану Лятуринську та ін. Обидва періоди розвитку католицької літератури в Галичині – «логосівський» і «дзвонівський» – характеризуються потужним розпрацюванням християнської тематики, поглибленням духовної, морально-психологічної проблематики, художньої історіософії; у стильовому плані це було освоєння техніки психологічного реалізму і неоромантизму. Саме ці стильові виміри дозволяли авторам проінтерпретувати таємниці людської душі, створити настрій морального зусилля, пафосного долання драматичних і приземлених моментів життя. Правда, «логосівці» у 1920‑і роки часто впадали у декларативність, надмірне моралізаторство, художню невибагливість, тому поява у 1930‑і роки витонченої лірики Б.‑І. Антонича (зб. «Велика гармонія»), філософської релігійної поезії Ю. Липи (зб. «Вірую»), психолого-екзотичної прози Наталени Королевої та ін. стала важливим естетичним кроком уперед, якісною програмою для формування нових художніх та культурологічних горизонтів християнської української літератури; – другим важливим явищем була новорозвинута традиція консервативної думки, публіцистики, історіографії, культурології, зосереджена у виданнях Українського Союзу хліборобів-гетьманців (УСХГ) – нового політичного об’єднання українських консерваторів на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Зокрема, Союз видавав збірники «Хліборобська Україна» (Відень, 1920–1925), «Збірник Хліборобської України» (Прага, 1931–32), часопис «Бюлетень Гетьманської управи» (Берлін, 1930–1936), інші дрібніші журнали і газети – «Гетьманець», «Думки гетьманця», «На відсіч», «Нація в поході», «Український державник», «Український літопис», «Луна», «Ранок», «Голос державника», які виходили переважно недовго – 1–2 роки, але ніби доповнювали один одного, об’єднували цікаву автуру і цим впливали на ідейне мислення української еміґрації аж до кінця 1950-х років. У середовищі гетьманців-консерваторів тоді працювали такі знані постаті, як в’ячеслав Липинський, Дмитро Дорошенко, Сергій Шемет, Степан Томашівський, Василь Кучабський, Осип Назарук, Ілько Борщак, Борис Гомзин, Ігор Лоський, Олександр Скоропис-Йолтуховський, Лев Биковський та ін. Поступово навколо консервативного руху, який мав свої осередки з пресою і політичною структурою в багатьох країнах Европи, зосередилася й група письменників, які прагнули творити в дусі світоглядного традиціоналізму: це Юрій Косач, Василь Королів-Старий, Василь Чапленко, Ганна Черінь та ін. У 1928 р. Осип Назарук став редактором популярної галицької греко-католицької газети «Нова зоря», здобув впливи в єрархії Греко-Католицької Церкви. Ідеологія консерватизму почала поширюватися через греко-католицькі середовища в Західній Україні, в т. ч. в Закарпатті і на Волині. Консервативні ідеї вплинули на посилений розвиток художньої історіографії (творчість Б. Лепкого, В. Пачовського, Ю. Опільського, В. Будзиновського, Ф. Дутка та ін.), на зміцнення ідеології українського традиціоналізму, органічної европейськости, саморефлексії та переосмислення основ національної свідомости й історії з ідейних позицій програмного державництва; – третім явищем цього ряду було відновлення у 1922 р. у Львові журналу «Літературно-науковий вісник» (від 1933 р. журнал називався «Вісник») за редакцією націоналістичного мислителя і публіциста Дмитра Донцова. У цілій низці книжок – «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Патріотизм» (1928), «Політика принципіяльна і опортуністична» (1928), «Що таке інтернаціоналізм?» (1928), «Наша доба і література» (1937), «Кардинал Мерсіє» (1935), «Данієль О’Коннел» (1935), «Вогнистий хрест: полковник Ля Рок» (1936), «Дурман соціялізму» (1936), «Таємниця організації» (1936) «Де шукати наших традицій» (1938), «Маса і провід. Кількість чи якість?» (1939), «Дух нашої давнини» (1944) та ін., в надзвичайно продуктивній і експресивній публіцистиці (майже у кожному числі ЛНВ і потім «Вісника» до 1939 р. з’являлося по 2–3 його великі статті, під різними псевдонімами і криптонімами він подавав огляди преси, політичних подій, провадив дискусії з різними авторами і часописами, що робило ЛНВ-«Вісник» особливо актуальним і впливовим) Д. Донцов, спираючись на ідеї названих европейських філософів-ірраціоналістів, розгорнув широку концепцію вкорінення в українську національну свідомість, культуру та ідеологію принципів консерватизму-традиціоналізму та вольового націоналізму. Він згуртував на сторінках журналу правих публіцистів і мислителів нової ґенерації – Михайла Островерху, Миколу Шлемкевича, Романа Бжеського (Р. Млиновецького), Ростислава Єндика, Дарію Віконську (Федорович-Малицьку), тут з’явилася блискуча есеїстика Євгена Маланюка, Юрія Липи, літературна критика Остапа Грицая, Михайла Мухина, Луки Луціва, вишукана художня, переважно неоромантична за стилем, творчість тих же Є. Маланюка, Ю. Липи, також О. Ольжича, Леоніда Мосендза, Олени Теліги, Олекси Стефановича, Оксани Лятуринської, Уласа Самчука, Юрія Клена (Освальда Бурґгардта), Наталі Лівицької-Холодної, Олеся Бабія, Ростислава Кедра та ін. Так постала ціла течія в українській політичній думці, культурі і літературі – вісниківство, вісниківський волюнтаризм і традиціоналізм. Її вплив був широким і поліваріянтним: ідеї вольового націоналізму фактично сформували модерний націоналізм, який у 1929 р. оформився в єдину Організацію Українських Націоналістів з чіткою ідеологією героїчного ідеалізму (журнал «Розбудова нації»); з’явилися високоякісні нові часописи, які наслідували і поглиблювали ідейно-естетичну програму ЛНВ-«Вісника», – «Смолоскипи», «Студентський шлях», «Голос нації», «Обрії», «Напередодні» (Львів); «Студентський вісник», «Пробоєм» (Прага); «Самостійна думка» (Чернівці) та ін.; розвинулася широка літературна течія вісниківського неоромантизму, яка охопила художні змагання багатьох письменників-еміґрантів, передусім у Чехословаччині і Польщі, де проживали названі вище автори і творчість яких у нас заведено означати неточним і штучним поняттям «Празька школа». Неточним, бо Прага цілком не була тоді якимось особливим центром вироблення традиціоналістської ідеології й естетичної теорії, її середовища лише долучилися до тієї концепції ірраціоналістично-консервативного мислення, яку виробляв Д. Донцов і близькі до нього публіцисти протягом 1920‑х рр. Тож прихід Наталени Королевої в літературу з її твердими засадами оксиденталізму, неоромантичної естетичної свідомости, культурного екзотизму і християнізму був не стільки «приємним випадком ориґінальної іноземки», скільки цікавим продовженням тих інтелектуальних і художніх тенденцій, які з’явилися в нашій літературі відразу після 1‑ї світової війни. Саме формування письменниці відбулося під значним впливом її чоловіка – Василя Короліва-Старого – українського письменника і науковця, видавця журналу «Наше минуле» і співредактора критико-бібліографічного часопису «Книгар» (1918–20), де виявилися його уподобання як переконаного культурника-традиціоналіста. У 1920–30‑і рр. В. Королів-Старий писав і на християнські теми, був близький до церковних і консервативних українських кіл. Водночас творчість Н. Королевої – це і продовження та самобутнє втілення тих ідей католицького відродження, які утвердилися на Заході від кінця ХІХ ст. до 1920‑х рр. Насамперед їй близькими були французькі письменники і мислителі, бо великою мірою вона як спадкоємиця ґрафа Дуніна-Борковського, який довго мешкав у Франції, була пов’язана з мовою і культурою цієї країни, починала писати як французький журналіст. Джерела католицького відродження у Франції йдуть від постреволюційного періоду кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст., коли група французьких інтелектуалів радикально відреклася від ідей Просвітництва, від скептицизму, раціоналізму та практицизму, які так переможно утвердилися протягом ХVІІІ ст., спонукані демонічним ґенієм Вольтера. Тоді французів налякали цинізм, жорстокість і руїнництво революціонерів, які знищили національні традиції, релігійність, морально-духовні засади суспільства і кинули його в прірву терору і нетерпимости. Р. А. Шатобріян, Ж. де Местр, А. М. Л. де Ламартин, пізніше релігійні мислителі М. Ф. П. Мен де Біран, Л. Г. А. де Бональд, В. Кузен, Ф. Р. де Ламенне та ін. розгорнули критику ліберального раціоналізму і лаїцизму з позицій християнської філософії, суспільного консерватизму та світоглядного ідеалізму-ірраціоналізму, часто перегукуючись із ідеями німецького романтизму (творчість Ф. Шлеґеля, Л. Тіка, Новаліса, Ф. Якобі, Ф. Шляєрмахера та ін.). Подібна ситуація повторилася після спроби комуністичного заколоту у 1871 р. («Паризька комуна»). Поступ демократизму на очах розгублених французів перетворився на вакханалію терору, злобне руїнництво юрби, стало зрозумілим, що довготривалий науково-технічний проґрес, ліберальні реформи і розвиток загальної освічености мало посприяли для етично-гуманного піднесення мас. Це було велике розчарування, яке потужно вплинуло на формування епохи декадансу. Подібні процеси відбувалися в інших країнах Західної Европи, де соціяльно-економічний поступ не завжди узгоджувався з морально-духовним піднесенням суспільства. Відвічні закони розвитку історії і суспільної психології тоді відважно розкрив блискучий фрацузький мислитель Ґюстав Лебон (1841–1931) у класичних працях 1880‑х рр. «Психологія мас» і «Психологія народів». Людина у своїй поведінці не може вирватися із кола таких архетипних уявлень і стимулів, як заздрість, стихійне руїнниство, егоїстичні інстинкти, сліпа покора Авторитетові, неусвідомлене прагнення величі, захват від жертовности, туга за пристрастю, схиляння перед волею сильного – ці й подібні висновки Лебона одних знічували, других схиляли до цинізму, третіх впевнювали у потребі не йти за фантомом теорії гуманістичного проґресу, а повернутися до заповітів батьків, до залізних і величних у своєму трагізмі заповітів Традиції, до духовної філософії християнства, яка у найтяжчі моменти буття людини дає їй надію і розраду. Так приблизно можна передати ті світовідчуття, які охопили французьких інтелектуалів в останнє двадцятиліття ХІХ ст. і в період перед 1‑ю світовою війною. Мабуть, першим, хто особливо гостро пережив цю кризу західної цивілізації, був знаменитий французький письменник-декадент Шарль Марі Жорж Гюїсманс (1848–1907). У його творчості ми спостерігаємо еволюцію від фактографічного натуралізму до химерно-містичного символізму, від психологічних романів «Марта» (1876), «Сестри Ватар» (1879), «Біля пристані» (1886), через класичний роман декадентських саморефлексій «Навпаки» (1884), до духовно-історіософського твору «Там, внизу» (1891) чи наступного роману «В дорозі» (1895). У цих творах письменник, як до ідилії, звертається до середньовічного життя простого народу, що міцно тримається християнських заповідей («Там, внизу»), осмислює долю Церкви, захоплюється католицькою доктриною («В дорозі»). Сам Гюїсманс настільки пройнявся релігійністю, що, на деякий час покинувши світське і культурне життя, пішов у монастир для духовного очищення. Спочатку до отців-траппістів, потім – до бенедиктинців. Написав твір «Собор» (1898), в якому проникливо осмислив архітектурну поетику знаменитого Шартрського собору. Уся ідеологія його творчости відображала ґенеральну ідею автора: мистецтво має наближати людину до символічного, сакрального світовідчуття. Паралельно розгорталася творча доля другого великого католика у французькій літературі – Леона Марі Блуа (1846–1917), центральною темою в якого було відвічне змагання гріховности і святости, віроломства і каяття, змагання чистоти і покрадства, через що повинна перейти кожна людина, щоб духовно піднятися до висот Божої Любови. Наступним етапом розвитку культури і думки католицького відродження була творчість ориґінального мислителя і поета Шарля Пеґі (1873–1914). Він починав як соціяліст, і саме в поступовому переосмисленні і відході від соціялістичних ідей виявилася тенденція, що означала рух до традиції цілої плеяди інтелектуалів. Автор поеми «Містерія про милосердя Жанни д’Арк» (1910), де поєдналися мотиви національного самозаглиблення з релігійним візіонерством, збірки поезій «Єва» (1913). Дві збірки статей «Наша Батьківщина» (1905) і «Наша юність» (1910) зробили Ш. Пеґі інтелектуальним лідером французького націоналізму. В основі світогляду письменника лежить ідея містики як сакрального, істинного відчуття людини, пов’язаної з Богом. Саме йому належить знаменита фраза-формула: «Усе починається у містиці і закінчується в політиці», що як концепт з’явилася у трактаті Д. Донцова «Націоналізм» (1926). Поняття містики тісно переплітається у Пеґі з поняттям «історія», історія як позачасовий феномен, який людина осягає своїм етичним напруженням, ідеалізмом, жертовністю, здатністю відчувати і по-новому переживати духовний світ шляхетних предків, пов’язаних в єдине шляхом героїчного зусилля до національного самоствердження понад віками. У своїй публіцистиці Пеґі відкидав модерний світ як середовище бездуховного раціоналізму і практицизму. Антиномія сучасности і минулого виражала у нього католицьку візію вічного змагання сатанізму (спокусництва комфортом і ситістю) з одкровенням благодаті, людською святістю. Створивши цивілізацію споживацтва і обожнення Матерії, західне суспільство опинилося перед загрозою цілковитої втрати етичних та духовних ідеалів. Тому порятунком із цієї безвиході може бути, за Пеґі, тільки велике, пристарасне й всеохопне релігійне відродження. Будучи Дон-Кіхотом відданости пропаґованим принципам, Пеґі у перші дні світової війни пішов на фронт і загинув, виконуючи свій патріотичний обов’язок. До слова, творчість і постать Шарля Пеґі стали настільки захопливими для европейців, що опісля, в міжвоєнний і повоєнний періоди, виникли товариства шанувальників Пеґі в багатьох країнах Европи, від Італії до теперішньої Росії. Творчість та ідеї Л. М. Блуа і Ш. Пеґі стали поштовхом і своєрідним моральним тлом, на якому змогла розвинутися творчість таких небуденних постатей французької літератури, як Поль Клодель, Моріс Барре, Шарль Морра, пізніше Жорж Бернанос, Франсуа Моріяк, Жюльєн Ґрін, філософів-неотомістів Анрі Жильсон та Жак Марітен. Потужний струмінь християнізму у французькій культурі тоді виконав кілька значних функцій: у 1920–30‑і рр. він зупинив переможний марш бездуховного і штукарського аванґардизму (дадаїзму, кубізму, сюрреалізму та ін.); посприяв новому утвердженню класичних стилів, зокрема психологічного реалізму, неоромантизму, чим оздоровив літературу, знову зробив її фактором національного зростання; стимулював християнське відродження в інших країнах – у Великій Британії, Еспанії, Німеччині, Румунії, Польщі, поширення в них традиціоналістського типу культури; вплинув на загальний ідейний рух вправо в цілій Европі. Отже, творчість Наталени Королевої (1888–1966) в українській літературі належить розглядати в широкому контексті наростання християнських, антипозитивістських, традиціоналістських ідей в Европі першої третини ХХ ст. Її поява була не випадковістю, не екзотичним випадком напівеспанки і католички, а виявом глибинного нурту в европейській і українській літературах. Могутній неоромантизм письменниці означав той струмінь героїчного світовідчуття, яке пробивало собі дорогу в европейській свідомості і культурі всупереч усім загатам прагматизму і меркантилізму, які будувала нова міщанська цивілізація, усім занепадницьким і скептичним настроям епохи Модерну, який втілював собою велику кризу світовідчуттів европейської людини, що втратила Бога, всупереч усім теоріям спекулятивного мистецтва, які так щедро вихлюпнула доба пізнього модернізму та аванґардизму. Неоромантика як віра в духовну силу людини, як ствердження вічної героїки і потреби в прекрасному, як мистецтво переживання трагіки людського буття й осягання його величі, мистецтво, що підносить людину над побутовістю і зневірою. Саме таку естетику втілювали у своїх творах Генрик Ібсен і Кнут Гамсун, Джек Лондон і Редьярд Кіплінґ, Поль Валері і Міґель де Унамуно, Джозуе Кардуччі і Ґабрієлє д’Аннунціо, Ґерман Мелвін і Вільям Батлер Єйтс, Константинос Кавафіс і Карл Шпіттелер, Станіслав Виспянський і Леся Українка. Це була література, яка протиставила ідею особистісного бунту людини пропаґанді соціяльного поступу, ідею національної самобутности й органічности культури і мистецтва – модерністсько-соціялістичному космополітизмові (драматична поема «Руфін і Присцилла» Лесі Українки), ідею сили і святости (ордержимости) почуттів, духовного візіонерства – теоріям про соціяльну зумовленість, компромісність та обмеженість людського морального вибору. Саме так треба розуміти неоромантизм як мегастиль, за Д. Донцовим, який одним з перших розгледів талант Наталени Королевої і надрукував її перші твори у своєму «Літературно-науковому віснику». Це стиль вічного неспокою, бунтарства, устремління до ідеалу. Тому він так захоплював українських письменників-революціонерів Наддніпрянщини – В. Еллана-Блакитного, М. Хвильового, Ю. Шпола, А. Любченка, М. Йогансена, Т. Осьмачку, М. Куліша та ін. Вони бачили в ньому натхнення філософії віталізму – оптимістичної віри в енерґетику життя, у вічний порив до Абсолюту. Їхній романтичний запал, правда, не зміг здійснитися естетично в умовах наступу профанаторського і демагогічного соцреалізму, тому їхня творчість нагадувала трагічний політ Ікара. Найвиразніше він був реалізований у творчості «трагічних оптимістів» з вісниківського середовища: Є. Маланюка, Ю. Липи, Л. Мосендза, О. Ольжича, раннього У. Самчука, О. Бабія, Олени Теліги та ін.