Заснована 17 серпня 1990 р.				Свій до свого – в цьому сила наша і нашої держави
Зареєстрована 21 листопада 1991 р. Петром та Олександром Бобиками, Василем Іванишиним Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єкта видавничої справи ДК № 1695 від 18.02.2004 р.
Головна	Історія	Наші книги	Новинки	Магазин	Прайс-лист	Читальня	Пишіть нам
Видавнича фірма «Відродження» презентує книгу: Микола ЗЕРОВ. Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка Лекції, нариси, статті
ISBN 978-966-538-186-0 Рік видання: 2007. Формат: 60х84 1/16. Обсяг: 568 с., з іл. Папір офсетн. (Котлас, 65 г/м кв.). Обклад.: м'яка (картон Galerie Vision з тисненням, 235 г/м кв., плівка глянц). Ціна видавнича – 18,50 грн.^* Науковий редактор, упорядник Олег Баган. Літературний редактор Ярослав Радевич-Винницький. В художньому оформленні книги використані картини С. Васильківського (1854–1917 рр.) та П. Левченка (1856–1917 рр.) Микола Зеров (1890–1937) – найвизначніший класик української критики і літературознавства. До книги увійшли дві етапні його праці: «Українське письменство XIX ст.» і «Від Куліша до Винниченка: Нариси з новітнього українського письменства», а також статті: «Франко-поет», «Літературна позиція М. Старицького» та «Коцюбинський і Чехов». Ці студії належать до найкращих у вітчизняній науці за багатством спостережень, точністю аналізу і всебічністю фахового висвітлення тем. Написані доступно і цікаво, вони є зразковим навчальним посібником для різних категорій гуманітаріїв. Видання рекомендується передусім учням старших класів шкіл і гімназій, гуманітарних ліцеїв, коледжів, студентам-філологам, літературознавцям і критикам, загалом широкому колові шанувальників і дослідників української культури. ------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- 1. Вартість книги для читачів із СНД складає 14 USD 2. Вартість книги для читачів з країн Західної Європи складє 10 € 3. Вартість книги для читачів з Америки, Австралії складє 14 USD Можлива швидка доставка книги через систему DHL (за бажанням Клієнта) при умові сплати послуг DHL --------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
ЗМІСТ Українське письменство XIX ст. І. Огляди та курси.................................................................................................................... 4 II. І. П. Котляревський. Біографічна канва.................................................................................. 7 III. Котляревський і Осипов......................................................................................................... 10 «Енеїда», її літературний жанр............................................................................................... 12 IV. Питання Котляревський – Осипов у новому досліді................................................................ 13 V. Драматичні твори Котляревського.......................................................................................... 17 Критична література про Котляревського................................................................................ 22 Зв’язки Котляревського з українськими традиціями та російським літературним життям....................................................................................... 24 VI. Котляревщина. П. П. Білецький-Носенко................................................................................ 25 VII. Котляревщина. П. П. Гулак-Артемовський.............................................................................. 29 VIII. Євген Гребінка...................................................................................................................... 35 IX. Котляревщина 40–50-х pp...................................................................................................... 41 X. Драматична творчість 30–40-х pp........................................................................................... 49 XI. Григорій Квітка-Основ’яненко................................................................................................. 52 XII. Григорій Квітка-Основ’яненко................................................................................................. 57 XIII. Коло початків романтизму...................................................................................................... 63 XIV. Етнографічні вивчення на українському ґрунті........................................................................ 69 XV. Три пори українського романтизму......................................................................................... 73 Харківський гурток. А. Л. Метлинський................................................................................... 75 XVI. М. І. Костомаров.................................................................................................................... 79 XVII. Романсисти й баладники 30–40-х pp...................................................................................... 85 XVIII. Михайло Макаровський......................................................................................................... 93 XIX. Українські теми в російській літературі 20–30-х pp.................................................................. 99 XX. Українська школа в польській поезії.................................................................................... 106 XXI. Українська школа в польській літературі.............................................................................. 111 XXII. Галицьке літературне відродження...................................................................................... 120 XXIII. Галицько-українське відродження....................................................................................... 128 XXIV. Київські романтики та Кирило-Мефодіївське братство.......................................................... 135 XXV. «Книги буття українського народу»...................................................................................... 139 XXVI. Тарас Шевченко. Біографічні студії...................................................................................... 145 XXVII. Хронологічна канва Шевченкової біографії........................................................................... 148 XXVIII. Творчість Шевченка. «Кобзар»............................................................................................ 153 XXIX. Шевченкова творчість. «Кобзар», «Гайдамаки»................................................................... 156 XXX. Шевченкова творчість. «Три літа»........................................................................................ 163 XXXI. Шевченкова творчість. «Невольнича муза». Останні поезії................................................... 170 XXXII. Російські повісті Шевченка.................................................................................................. 174 XXXIII. Форма Шевченкової поезії................................................................................................... 178 XXXIV. Пантелеймон Куліш. Біографічні праці й канва..................................................................... 184 XXXV. Куліш: «Михайло Чарнышенко та «Україна»........................................................................ 190 XXXVI. Куліш: «Чорна рада».......................................................................................................... 194 XXXVIІ. «Досвітки». Літературна діяльність Куліша в 70–90-х pp...................................................... 201 XXXVIII. Літературне життя 60-х pp. «Основа»................................................................................... 210 XXXIX. Олекса Стороженко............................................................................................................ 217 XL. Марко Вовчок..................................................................................................................... 221 XLI. Марко Вовчок. Творчість..................................................................................................... 226 XLII. Критика про Марка Вовчка.................................................................................................. 229 XLIII. Прозаїки «Основи»............................................................................................................. 233 XLIV. Прозаїки «Основи»............................................................................................................. 236 XLV. Поети «Основи».................................................................................................................. 241 Від Куліша до Винниченка (Нариси з новітнього українського письменства) Передмова......................................................................................................................... 244 Поетична діяльність Куліша................................................................................................ 245 «Непривітаний співець» (Я. Щоголів).................................................................................. 292 Анатоль Свидницький, його постать і твори......................................................................... 321 Леся Українка..................................................................................................................... 357 Марко Черемшина й галицька проза................................................................................... 398 «Сонячна машина» як літературний твір............................................................................. 432 Статті Франко-поет....................................................................................................................... 454 Літературна позиція М. Старицького.................................................................................... 489 Коцюбинський і Чехов........................................................................................................ 508 Коментар............................................................................................................................ 543 Олег Баган. Місія неокласики............................................................................................. 545
Післямова до книги: МІСІЯ НЕОКЛАСИКИ (До історії формування естетичної концепції Миколи Зерова) Творчість Миколи Зерова мала два маґістральні спрямування: літературознавчо-критичне і поетично-перекладацьке. В обидвох цих царинах він відкрив нові епохи, заклав найважливіший принцип, вдихнув дух повноцінного ХХ-го сторіччя. Попри те, що суспільні умови не були сприятливими, що особиста доля складалася так, що він майже ніколи не міг вдихнути творчого натхнення на повні груди і вільно творити, зроблене назавжди поставило його біля джерел новочасної української культури. Почав друкуватися М. Зеров як критик 1910 року, виступивши як представник нового покоління, розбудженого демократичними змінами в Російській імперії після революції 1905–1907 рр. Тоді українці вперше за кілька десятиліть заборон здобули право вільно, без обмежень друкувати книжки і часописи українською мовою, швидкими темпами почала формуватися модерна українська культура, з’явилися українські леґальні політичні партії і громадські організації. Це привело до того, що на кін історії вийшла політична українська нація, тобто нація організована в громадсько-політичні структури, об’єднана єдиною національною ідеологією, відкрита до широкого засвоєння віянь світової культури, з ідеєю-візією своєї самостійної держави як найвирішальнішого середовища реалізації її національних інтересів. Ця дивовижно активна і коротка доба (1907–1914 рр.) прийшла на заміну довготривалому періодові розвитку українства в рамках і за принципами народництва (приблизно 1860 – початок 1900-х рр.). народництво сформувалося в умовах надзвичайного імперського тиску з боку Росії, коли самий натяк на можливість розвитку українців як нації вважався злочином, відбувалися систематичні й різноманітні заборони української мови і культури: мова офіційно визнавалася якимось неповноцінним діялектом російської, а культуру штучно і примусово замикали в межах селянсько-етнографічної тематики та естетики. У цьому була певна державна рація з погляду національних і геополітичних інтересів Російської імперії: українці були найбільшою нацією в її складі, їхню історію і культуру до ХVІІІ ст. великою мірою росіяни зробили «своїми», територія України з її надзвичайно важливим геостратегічним розташуванням і багатствами (вихід до Чорного моря, шлях до Середньої Европи і на Балкани, морський потенціял, цивілізаційна роль Києва та ін.) перетворювали Росію на супердержаву, яка домінувала над цілою Східною Европою і Північною Евразією. Тож допустити існування незалежницького українського руху означало підважувати могутність і цілісність імперії. На офіційному рівні в Росії уникали навіть понять «Україна», «Малоросія», щоб самим фактом визнання якоїсь окремішности українців не стимулювати їхнього сепаратизму, використовувалася формула «Юго-Западный край». Закономірно, що будь-які спроби українців, навіть найневинніші, як організація культурницьких часописів чи товариств, розглядалися в імперії як «злочин», «замах на священні основи існування єдиної російської нації». На рівні суспільної психології і культурно-моральних орієнтацій до українців зумисне сіялася недовіра і презирство як до якогось «приреченого», «назавжди відкинутого, відсталого» етносу, що не знайшов свого місця в історії, народна культура якого є геть примітивною, майже патологічною. Систематично зневажливо писала про українців російська преса, українців висміювала або демонізувала російська художня література (наприклад, у знаменитій поемі А. Пушкіна «Полтава» гетьман Мазепа – символ незалежницьких устремлінь українства – показаний як втілення містичного зла). У такій ситуації, коли до всього українського в країні ставилися з підозрою, українській інтеліґенції не вдалося створити організований національно-культурний рух, типи якого існували в усіх інших народів, які не мали своєї держави (чехів, словаків, угорців, румунів, сербів, хорватів, словенців, болгарів, фінів, литовців, латвійців, естонців, ірландців, шотландців та ін.). Як і в сусідів білорусів, в Україні сформувався рух з мінімалістичною програмою, тобто із завданням і стратегією лише зберегтися в Історії, не зникнути назавжди під пресом асиміляції. Дві спроби налагодити систематичний рух опору та культурно-ідеологічної діяльности – організація Кирило-Мефодіївського братства (1845–46 рр.) і журналу «Основа» (1861– 62 рр.) – закінчилися розгромом і викликали лише ще більший тиск імперської системи проти української національности. На жаль, відважитися на підпільний революційний рух проти Російської імперії українські громадські активісти не змогли (відомий «Відгук з Києва» 1862 р., написаний українськими культурниками, в якому засуджувалися революційні дії і методи боротьби), тому їхня програма обмежилася на довгі роки лише культурницькими завданнями, а радикальна і дієва молодь масово почала переходити до російських підпільних революційно-соціялістичних середовищ на зразок «Народної волі». Українська свідома інтеліґенція обрала шлях поступової праці, спокійного нагромадження сил та знань, просвіти народу. Народницький український рух існував до 1906 р. у вигляді «Громад». Перша «Громада» була заснована у 1861 р. в Києві, до неї увійшли етнограф П. Чубинський, історик В. Антонович, мовознавці П. Житецький і К. Михальчук, етнографи Т. Рильський і Б. Познанський, В. Торський, В. та Є. Синєгуби та ін. Вони взялися за збирання фольклорних та історичних матеріялів, організацію недільних шкіл для народу, друкування в російській пресі матеріялів про Україну і українців, але без політичного акценту. Невдовзі «Громади» з’явилися у Полтаві (О. Кониський, М. Жученко та ін.), Харкові (П. Лобко, О. Потебня, Ф. Павловський, В. Мова та ін.), Чернігові (Л. Глібов, С. Ніс, О. Маркович та ін.). Багаті поміщики та підприємці українського походження («українофіли» – як їх було узвичаєно називати) – В. Тарновський і Й. Ґалаґан, потім В. Симиренко і Є. Чикаленко – фінансували видання творів українських письменників та писемних пам’яток української історії та культури. У 1870-і роки до Київської «Громади», яку пізніше називали «Старою Громадою», долучилися такі знані культурники, як І. Левицький (Нечуй), Ф. Вовк (Волков), М. Лисенко, М. Старицький, П. Косач, М. Драгоманов, С. Подолинський, О. Русов, Є. Трегубов, В. Науменко, І. Рудченко (Білик) та ін. Головними російськомовними виданнями, де вони друкували свої праці, були газета «Киевский Телеграф» і журнал «Киевская старина» (1882–1906). Гуртувалися громадівці навколо «Юго-Западного отдела Русского географического общества», що дозволяло їм проводити наукові пошуки і дещо друкувати переважно російською мовою (українською дозволялося друкувати лише фольклорні та етнографічі тексти як цитати живої мови). Незабаром така ситуація призвела до певної стаґнації та обмежености українського культурницького руху. Його учасники так звикли були до селянсько-етнографічної тематики (в дослідах, художніх творах, звичаях), до провінційности проблематики (ідейна орієнтація на щось дрібне, вторинне, бо ж все призначалося для «простого люду»), до ідеологічної аморфности (люди, які не борються, а лише пристосовуються, приречені на ідейно-моральну деґрадованість), що міцно повірили у правоту своєї тактики, ментально прийняли безвольність як засаду. У підсумку український рух самообмежився ідейно-психологічно програмою автономізму, тобто вищою метою собі поставив здобуття етнографічних прав для свого народу, прав мати початкові школи, проповідувати культурну відмінність у рамках Російської імперії і остерігатися радикальних політичних дій. Пізніше цей ідейно-моральний комплекс Дмитро Донцов дуже влучно назвав «провансальством», а виразників народництва (які перейшли були і в ХХ ст.) – «провансальцями». Як і мешканці французької провінції Прованс на півдні країни, українці переважно не ставили собі завдання здобути власну державу, створити повноцінну національну культуру, піднятися до вищих рівнів світового інтелектуального та мистецького поступу. Вони завжди завдовільнялися тільки меншим. Теорія і тактика «малих діл» призвела до здрібніння самих людей. Бо так влаштовані людна і соціюм: щоб здобути щось якісне і високе, треба горіти нестримним і героїчним, ставити собі цілі «поза межами можливого» і «проти рожна перти, проти хвиль плисти» (І. Франко). Дещо інша ситуація склалася в Галичині і на Буковині. Там в умовах напівдемократичної Австро-Угорської імперії українцям вдалося здобути ліпші політичні і культурні можливості. Від кінця 1860-х рр. вони сформували якісний громадський рух «народовців» (С. Качала, Д. Танячкевич, В. та О. Барвінські, О. Огоновський, Ю. Романчук, О. Партицький, А. Вахнянин та ін.), потім (від кінця 1870-х рр.) розвинувся радикальний соціялістичний рух (І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, Ю. Бачинський, В. Охримович та ін.), широка і різноманітна українська періодика, наукові і громадські інституції. Українці краю в багатьох аспектах національного відродження дорівнялися до інших бездержавних народів Европи. Хоча загалом галицько-буковинська література і культура до приходу Івана Франка розвивалися у народницьких параметрах: ті ж етнографізм, дрібнопроблемність, описовість, відірваність від европейських передових естетичних критеріїв, що частково продовжувалося й у Франків період (1870–1900-і рр.) як потужна тенденція. Лише «інтелектуальна революція» кінця ХІХ – початку ХХ ст. (творчість В. Щурата, О. Маковея, Н. Кобринської, О. Кобилянської, В. Стефаника, М. Черемшини, П. Карманського, В. Пачовського, Б. Лепкого, А. Крушельницького та ін.) якісно змінила ситуацію в напрямку до засвоєння европейських модерних віянь та естетичних відкриттів. Отже, на початок ХХ ст. народництво, просвітянщина були своєрідним тягарем для України, вони обмежували інтелектуально-художні можливості нації, деформували громадсько-політичні уявлення, залишали осторонь українське активне громадянство від передових історичних процесів. Попри все, в українській літературі і культурі Наддніпрянщини визріли такі таланти европейського розмаху і рівня, як Леся Українка, Михайло Коцюбинський, художники Сергій Васильківський, Микола Пимоненко, Олександр Мурашко. У літературну критику прийшли Василь Горленко, Борис Грінченко, Сергій Єфремов, Олександр Грушевський, Агатангел Кримський, Микола Вороний, які надали їй більшого естетизму, фахової освічености, бойовитости і наступальности. Ці критики вже мислили параметрами нації, не етнографічної групи, аналізували здобутки української літератури в европейському контексті, а не тільки в межах російської як її своєрідний «підвид» чи відгалуження (Див., для прикладу, працю Михайла Драгоманова, типового народника-автономіста, «Література російська, великоруська, українська і галицька», 1873 р.). вони підтримали той струмінь національної культури, який наполегливо утверджував і пробивав йому шляхи до розвитку великий галичанин І. Франко. І все ж справжній переворот у національно-культурній свідомості українства, докорінний і багатовимірний, прийшов внаслідок всеросійської демократичної революції 1905 р. Саме тоді згуртувалися перші українські політичні партії і набули справжньої масовости, Україна вкрилася мережею громадських і культурних організацій, зокрема осередками «Просвіти», з’явилися десятки друкованих україномовних видань, поширилася українська книжка і т. ін. словом, український рух на Наддніпрянщині почав набувати повновартісних націотворчих форм – леґальної аґітаційности, політичної структурованости, ідеологічної наступальности, культурно-естетичної багатогранности і широти. З’явилися українські видання, які гідно презентували національні ідеї та домагання перед світом: щоденна газета «Рада», журнал «Літературно-науковий вісник» за ред. М. Грушевського (переведений у 1907 р. зі Львова до Києва), літературний журнал «Українська хата» (редактор П. Богацький), який відстоював модерністську орієнтацію літератури, часописи «Україна», «Дзвін». Зав’язалися вільніші і якісніші стосунки Наддніпрянщини з Галичиною, що само собою зробило українське суспільство більш мобілізованим, впевненішим, дало йому відчуття національної місії. Особливо виділялася літературна лінія журналу «Українська хата», де реґулярно публікувалися критики нової хвилі – Павло Богацький, Микола Сріблянський (Микита Шаповал), Андрій Товкачевський і галичани Микола Євшан (Федюшка). Саме вони привнесли в українську культуру здоровий критицизм, стратегію переосмислення засад розвитку національної літератури, широту проблематики, европеїзм в орієнтації, критеріях і оцінках, зробили першу велику спробу критичного переосмислення народництва в культурі, з наголосом на тому, що воно вже стало гальмом для повноцінного й по-модерному сформованого розвитку літератури. Паралельно в Західній Україні від 1905 р. з’явилася нова тенденція модерністського спрямування: заява молодих авторів про орієнтацію на естетизм в альманаху «За красою», присвяченому О. Кобилянській (1905 р.), поява програмної статті в журналі «Світ» (1906 р.) як трибуни нової течії і «Маніфест «Молодої Музи» О. Луцького в г. «Діло» (1907 р.). Ця тенденція об’єднала групу молодомузівців – письменників В. Пачовського, П. Карманського, Б. Лепкого, С. Чарнецького, М. Яцкова, С. Твердохліба, М. Кічуру, критиків О. Луцького, М. Рудницького і близьких до них В. Панейка, А. Крушельницького, С. Балея. Ця ґенерація сповнила українську літературу найрізноманітнішою тематикою, вибагливістю жанрів і поетичних форм, подолала буттєвий песимізм просвітянщини веселковістю своїх настроїв і почуттів, активно включилася у західноевропейський модерністський і філософський дискурс, чим зруйнувала будівлю відчутно застарілих українських світоуявлень. Відтак з’явилися цілком новаторські твори В. Винниченка, М. Чернявського, С. Черкасенка, О. Плюща, Г. Чупринки, М. Філянського, Я. Мамонтова, далі – П. Тичини, В. Свідзинського, М. Рильського. «Українська хата» і «Молода Муза» сміливо запровадили в українську літературу поетику неоромантизму, символізму, зробили рішучу спробу подолати етнографічний сентименталізм, соціяльно-побутову тематику і проблематику, відкрили нові ідейні та естетичні простори для художнього переосмислення буття. Ці автори передусім поставили в епіцентр зображення Особистість, химерний світ складних психологічних переживань людини, переплетення в її світовідчутті ірраціональних та естетичних уявлень. Інша частина українського письменництва, очоле